Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

За Дрогобицького Найду ще нині дива розказують ямарі,[74] дива з очайдушного його житя, і при кождій такій нагоді повторяють за жидами, а тим самим і його згадують словами: «Ти сокиркє з Михайлевич!»

Дрогобицький Найда належав до тих людей, що то їх можна порівняти з паровим котлом, котрого шрубами крутять недосвідчені і неоглядні людці так довго, поки від надмірної пружості пари котел не трісне і не позриває голови тим, що крутили-крутили, аж перекрутили. Найду можна порівняти також з динамітовим магазином, на котрім сідає всіляка нездаль, поки власним тягарем не викличе єкспльозії і своєї згуби.

Найда Дрогобицький був чоловіком, створеним на образ і подобіє Боже; він мав те, що бореся з серцем і головою, а називаєся фантазією. А фантазія з темнотою може багато накоїти лиха, коли розбуяє в темній голові і потягне за собою сотки темніїв та стане рушатися по-свому На Водянці в Мотя Хуни мав він своє стале пристановище; доказував, броїв багато, приносив своєю фантазією і дотепом хосен орендареві, а кривду братові-мужикові. Чи добре робив, чи зле – над тим не застановлявся; йому о одне тілько ходило: щоби його добродії були з него задоволені.

Хотя Найда в цілім Бориславі мав прихильників в староза-конниках, хотя кождий касир-орендар отвирав йому серед ночі двері своєї гостиниці, все ж таки тягло його раз у раз на Водянку де свою фантазію порядкував після голови Мотя Хуни.

Найда і Мотьо – то двоє типових людців на всю околицю, два нерозлучені товариші; одного сильні плечі в уряді громадськім, другого злодійський дотеп лучились і вспомагалися дружно.

Одноока Сенька з Унятич, мамка бурмистра Шмілька, брала також діяльну участь в любові обох товаришів і обожала обох.

Діяльність Найди була легка, різнородна, не потребувала ніякої натуги, ні фізичної, ні душевної.

– Найдуню, нині в шинку нема ніякого відходу,[75] – говорив не раз Мотьо Хуна свому товаришеві.

На ті слова Найда збирався з корчми, ішов просто на збірне місце робітників коло «Кредитового банку» або коло комуни, вибирав з новоприбулих кільканацять мужиків в поряднім одязі, згодився з ними на «шихту», а потому провадив їх на могорич до Мотя Хуни, щоби, мовляв, кождому мужикові дати, що належиться, заким забереся до тяжкої роботи.

– Ви, свату, вино п'єте чи пиво? – питав Найда своїх жертвенних телців з найбільшою ввічливістю.

– Коли ласка, то мені вина, – повідає оден.

– Добре! Дайте, Мотю, тому сватові вина літру, але того, доброго.

– А ви, нанашку, що волите: пиво чи гарак?[76]

– Я уже волю пиво.

– Добре! нехай буде пиво… Мотю, тому татусеві в новім сіряці літру пива.

– Я волю гарак, бо на горівку присягав, – толкує третій.

– Дайте тому сватові в пасових чоботях півкварти гараку; нехай здоровий хоть раз нап'єся, коли на горівку присяг.

– Я уже волю горівку, – мовить четвертий.

– Добре! дайте, Мотю, тому горівку, але такої, щоб аж око побіліло; я також з ними нап'юся.

Запивають мужики, котрий що любить; напиває і Найда, в товаристві забавлявся і все допрошує: «Кажіть собі жидові дати закуску, москалів,[77] селеддів». А мужики кажуть, заїдають смачно без принуки, мов на комашні або на празнику.

– Не жалуйте собі, люди, – кричить Найда, – хто випив, нехай велить собі ще дати, а потому до роботи.

«Та чому не пити, чому не їсти, коли дурничка трафилася, – думають мужики, – дурний дає, а розумний бере».

Наїв, напився Найда і улетучився. Вийшов собі надвір незамітш, ніхто не бачив коли.

– Коли той «баштефрант» пішов, то й ми собі забираймося за ним, щоби жид не чіпався, – кажуть собі мужики потиху на ухо і ну же оден за другим гусаком сунуть в двері.

Мотьо Хуна хап першого за ковнір і говорить:

– Го-о-ов! що ж то ви, панове, до мене на здекуцію прийшли? То ви не гадаєте за тото платити, що ви ту напили і наїли. Ви думаєте, що ту напої і їду на гостинці змітають?

– А по-якому ж се? – питають себе мужики здивовані.

– Та я вас питаю: по-якому се?

– То ми маємо за все платить? А той чоловік, чи касир, що нас сюди привів? Таже се він все казав, то нехай платить.

– Котрий казав? – питаєся Мотьо і держить двері за клямку. – Покажіть, котрий? Нехай зі мною порахуєся.

Глядають мужики, роззираються по кутах; таки нема того, що їх сюди привів.

– Та нехай шинкар сам глядає, а нас се нічого не обходить, – каже оден з відважніших, що найменше був причасним до тої дурнички.

– А ти, мудрагелю! Звідки такого розуму навбрався? – кричить жид. – Чи не з Дзвиняча ти таку мудрість привіз? Ти, король гоцул, ти, гоцул король, ти!.. Знімай той широкий ремінь, знімай, або плати за дві літри вина! Я тебе зараз научу, тілько нехай жандари прийдуть!..

– Пождіть, орендарю, не гнівайтеся! – зачинають просити мужики. – Ми ще годні тото заплатити, що ми випили і з'їли.

Легко повісти «заплатимо»… Самі поприходили із-за Турки, з-під Сянова, з Косова, кождий прийшов сюди глядати за крейцаром; а ту йому на самім вступі велять «плати або давай застав». А є за що платити: десь і недовго тото тривало, а тілько наїлося, напило, що сум чоловіка огортає. А ту ще загорнув кождий, що мав найліпшого дома, бо думав собі: «Як тя видять, так тя пишуть»; ліпше одягнешся, то скорше хто-небудь возьме на роботу.

Розважили мужики, познімали опанчі, кожухи, бесаги, полишали в Мотя Хуни в застав та пішли на роботу; полізли в яму відробляти «дурничку», яка дісталася їм з ласки Найди. Заплатили всі добре і нікому нічого не сказали о тій обрадованній.

Отак провадив Найда з Мотьом Хуною золоті інтереси. Сотки мужиків платили кождого тижня «фрицівку».[78] Хоть не одного остерігали, щоби не йшов, то нічого не помогло: руська жилава натура не хоче хіснувати з досвіду других; вона мусить власною шкірою заплатити кожду науку, а часом заплатить і головою.

«Не йди за Найдою, бо буде з тобою лихо; потахнеш десь в ямі, заморочишся», – шептали не одному на ухо, а він таки пішов.

Найда мав ще одну поплатну неоподатковану «професію»: він доставляв підприємцям дешевої робучої сили, заганяв ліпших, способніших мужиків на роботу там, де бажав Мотьо Хуна. Способи були на се всілякі, а поміж іншими і той, що Найда забирав двацять, трицять мужиків, давав кождому по шустці завдатку і заставляв їхрозвалити яку кошару.

– В мене все іде на «акорд»: розберете тоті шопи,